20.03.2024 14:59
Відлуння довжиною в два роки: як виживали родини з дітьми під час окупації Київщини
Відлуння довжиною в два роки: як виживали родини з дітьми під час окупації Київщини
Дмитрівська сільська територіальна громада й досі оговтується від наслідків російської агресії. Під час окупації, яка тривала близько місяця, в селах постраждали не тільки споруди, найбільше дісталося родинам із дітьми, які зазнали глибоких психологічних травм. Незважаючи на те, що надзвичайними зусиллями була організована евакуація жителів Дмитрівською сільською радою, дехто не виїжджав, залишився з тих чи інших причин разом зі своїми дітьми… Розповідь Світлани Сероветник вражає нас своєю неймовірністю.
Світлана Сероветник із села Капітанівка запам’ятає ранок 24 лютого 2022 року назавжди. Різкі звуки, які неочікувано розірвали нічну тишу, дуже налякали жінку. Страх за безпеку малого Артура наростав із кожним новим вибухом, раптом стало все зрозуміло – війна! Вони з чоловіком Миколою взяли опікунство над семирічним онуком – дитиною з особливими потребами.
Родина не планувала виїжджати, проблема була в тому, що хлопчик панічно боявся залишатися на ніч у будь-якому іншому місці, окрім дому. Заради дитини вирішили залишитися. Додала смутку ще й звістка від єдиного сина, який прийняв рішення йти воювати. З того моменту час почав свій особливий відлік, все відбувалося, як у страшному кіно.
Світлана подовгу дивилася у вікно. З четвертого поверху їй було добре видно густі клуби диму з боку Ірпеня та Гостомеля, які високо здіймались у небо. Згодом вибухи почастішали, вони вже не вщухали ні вдень, ні вночі, не давали можливості спокійно перебувати в квартирі. Разом із чоловіком і онуком Артуром кожного дня приходилось спускатися в підвал багатоповерхового будинку. А вже через чотири дні потроху почало пропадати світло, а далі все частіше й частіше.
Сім’я разом із сусідами, які залишилися в селі, була змушена прилаштовуватися до нових реалій. У квартирах стало дуже холодно, автономні котли не включались, теплопостачання - відсутнє, зв'язок постійно пропадав, базова станція мобільного зв’язку перестала працювати, Підвали будинків дедалі ставали холоднішими та некомфортними для перебування.
Третього березня 2022 року по Житомирській трасі висунулася колона російських танків на Київ. Село Капітанівка розташоване поряд з автомагістраллю Київ – Чоп, по якій і пересувалася ворожа техніка. Десь після обіду цього ж дня, коли вибухи стали наростати з новою силою, у якусь мить здалося, що будинок здригнувся та підскочив, стіни задвигтіли, всі, хто був у підвалі, злякано притихли. Важко пригадати, хто то був, але найсміливіший вийшов назовні і сповістив про те, що навпроти горить торгівельний центр «МегаМаркет». Клуби диму і полум’я піднімалися над верхівками височенних сосен, які щільним колом обіймали село.
Артурчик боязко дивився на дідуся з бабусею, він не розумів, що відбувається. Хлопчик, який від народження не говорив, злякано закричав: «Дядя не стріляй!». Світлана не могла повірити тому, що почула, Артур ще голосніше повторив: «Дядя не стріляй!». Пекучі сльози потекли по обличчю бабусі, яка почула перші слова онука, але які! Чим вони могли зарадити, як захистити, що зробити, щоб підбадьорити дитину? Молитви! Вони почали молитися, хлопчик почав потроху заспокоюватися, просив читати їх і вдень, і вночі. А ще просив розгорнути на столі велику мапу, уважно її розглядав, хоча читати й не вмів, але чомусь позначив хрестиками на ній міста України, згодом виявилося, що там ішли найзапекліші бої. Ось так і спливав час у страху і намаганні чимось зайнятися, тільки щоб відволіктися.
Щоб вижити, люди розпалювали багаття біля будинків, грілися, готували їжу. Артур залюбки допомагав дідусеві Миколі, разом із сусідами возив дрова з лісу. Світлана варила їжі великий казан, щоб вистачило на всіх, але щодня з села хтось виїжджав – залишались окремі люди.
Тарасу Дідичу, сільському голові Дмитрівської сільської ради, час від часу вдавалося прорватися через Житомирську трасу, щоб привезти хоч якихось продуктів і ліків для виживання.
Ранок 8 березня люди зустріли вже без світла й газу. Найважче було вночі: щоб зігрітися, Світлана набирала гарячу воду у пластикові пляшки, обкладали ними Артура, обмотувала його ковдрами і сама лягала поруч, але підвальна сирість пробирала до кісток. Світлана щодня молила Бога врятувати хвору дитину!
З 27 березня стало найважче. Із села вже нікого не випускали – сили ЗСУ зайняли позиції. 28 березня від вибухів здригалась земля, будинок «підскакував». Суцільний армагедон, ад на землі! Важко було зрозуміти, хто і звідки стріляв: чи то ракети летіли, чи то міномети, безкінечні обстріли продовжувалися аж до обіду 30 березня. А після обіду раптово все затихло. Тиша стала така, що навіть пташки в лісі, який поряд, замовкли. Ще ніхто з тих «відчайдух», які залишилися в Капітанівці, нічого не зрозумів, бо вони ще не знали - Київщину звільнили!
