Дмитрівська територіальна громада

Наталія Квасневська молода, чарівна жінка, мати трьох дітей, переїхала у село Шпитьки з Вінницької області у 2011 році. ЇЇ середній син Денієл, з перших днів повномасштабного вторгнення рф в Україну, пішов добровольцем до лав ЗСУ. Сьогодні захищає рідну землю на Харківщині у складі третьої окремої штурмової бригади.

Дитинство Денієла тісно пов’язане зі Шпитьками. Будучи ще хлопчиком, завжди проводив час зі своїми друзями-односельцями. Разом з ними навчався у Шпитьківській ЗОШ з сьомого по одинадцятий клас, закінчив школу в 2017 році. З великою повагою та вдячністю юнак згадує свою класну керівницю Ольгу Михайлівну Грищенко, а також покійну директорку Тетяну Федорівну Мигрин. Денієл особливо сумує за шкільними друзями, а їх у Шпитьках, залишилось дуже багато.

Перед початком війни Наталія з двома синами переїхала жити у місто Бучу в район торгівельної мережі «Епіцентр». З початком повномасштабного вторгнення Буча разом із містечками Гостомель, Ірпінь, Ворзель першими прийняли на себе запеклі бої з ворогом. Квартира Наталії, на дев’ятому поверсі, була «чудовою ціллю», залишатися в ній було дуже небезпечно. Денієл вирішив перевезти рідних у район Склозаводу до свого товариша. 27 лютого 2022 року знайомий Наталії прорвався на вантажній «Газелі» у місто, щоб вивезти родину з палаючої Бучі. Дивлячись в очі старшого сина, мати спитала чи їде він разом з нею? Денієл не промовивши жодного слова, заперечливо похитав головою. З очей матері потекли гіркі сльози. Жінка, схопивши молодшого сина та песика Гучіка, встигла втекти в Черкаську область до бабусі Елли, до того як Бучу окупували орки. Згодом їй довелося виїхати з меншим Андрієм і бабусею до Франції в місто Нансі. Тим часом двадцяти двох річний Денієл приєднався до групи спротиву, яку очолював професійний військовий, чоловік з позивним «Бронсон». Хлопці тримали оборону мікрорайону «Склозавод». Захисники на власні очі бачили як у цей район зайшли буряти з росіянами. Окупанти заселялися в житлові будинки, квартири, виганяли господарів, а якщо хтось чинив опір, катували, розстрілювали. Ось тоді Денієл прийняв рішення йти добровольцем на війну.

Наталія з тремтінням у голосі розповідає, як Денієл воював на Бахмутському напрямку, отримав важке поранення в селі Дубово-Василівка. На початку квітня 2024 року після лікування повернувся знову на фронт. Згодом син відкрив збір у Monobank на придбання автомобіля для потреб його бойового підрозділу. Мати вирішила допомогти сину. У Франції вона організовувала благодійні акції, щоб завершити збір необхідних коштів. Наталія купила позашляховик Hyundai Santa FE, волонтерка зі Швеції доправила автівку в Україну.

Щирі слова подяки мама Денієла передає шпитьківчанам, які допомагали й продовжують допомагати її синові: родині Миколи Римарчука за надане пальне та кошти на запчастини для авто, а також – медикаменти; висловлює вдячність Віталію Артемову за ремонт автомобіля, переданого військовослужбовцям; дякує Давіду Ерікяну за допомогу пальним та харчовими продуктами; особлива подяка Ірині Прудиус, засновниці волонтерського центру «Допоможемо разом, Шпитьки» та її невтомним помічницям за подарунки бійцям третьої окремої штурмової бригади - комплекти, маскувальні сітки, піддупники.

Разом з матір’ю Денієла молимо Бога про захист наших військовослужбовців ЗСУ, які мужньо воюють з російськими окупантами. Бажаємо незламним захисникам і захисницям повернутися живими та неушкодженими з Перемогою! А ми будемо допомагати їм і надалі, бо людська милість – це прояв справжньої величі та глибини душі, переповненої любов'ю. У милості немає місця ненависті. У милості можлива тільки любов та прагнення допомогти ближньому! «Блаженні милостиві, бо помилувані вони будуть» (Євангеліє від св. Матвія 5:7).

Тарас Дідич, Дмитрівський сільський голова, приєднується до слів подяки Наталії Квасневської. Особисто дякує шпитьківчанам за їхню людяність, безкорисливу допомогу, розуміння того, що ми реально робимо все, щоб рятувати людське життя. Низький уклін небайдужим людям, завдяки яким наш народ ПЕРЕМОЖЕ!

Перемагаємо разом!