Логотип

Дмитрівська територіальна громада

Київська область

04.05.2023 15:02

Музей «Голоси Мирних» поповнив архів новими свідченнями жителів Дмитрівської громади

Без-имени-1.jpg

Знімальна група онлайн - музею знову завітала до Дмитрівки. Цього разу люди розповідали журналістам свої вражаючі історії, ділилися переживаннями про ті страшні часи, коли російські війська увійшли в Київську область. Двадцять вісім днів життя у підвалах, під обстрілами ворожої техніки, далися взнаки кожному, хто пережив це лихо. Життя в окупації стало страшним випробуванням для тих, хто не виїхав, а залишився на місці.

Хто вони ці сильні духом люди?

Родина Світлани Сироветник з села Капітанівки зустріла війну вдома. Єдиний син одразу прийняв рішення йти воювати. А вони з чоловіком і внуком, який має особливі потреби, змушені були кожного дня йти у підвал багатоповерхового будинку. Хлопчик до семи років зовсім не міг розмовляти – заговорив! Артур просив бабусю читати молитви і вдень і вночі, злякано кричав: «Дядя, не стріляй!» Він часто просив мапу, дивився на неї, хоча читати не вмів, але чомусь позначив на ній міста України хрестиками, як потім виявилося, там велися найзапекліші бої. Дитина допомагала дорослим. Разом з дідусем вони возили дрова з лісу, щоб приготувати їжу. Біля свого будинку, розпаливши багаття варили великий казан, щоб вистачило на всіх. У таких нелюдських умовах сім’я прожила майже місяць без світла, газу, тепла, зв’язку.

Оксана Туровець разом з батьками та тіткою Надією зустріла війну в Дмитрівці. Фельдшер – акушер, записалась до лав Дмитрівської тероборони з перших днів війни. Допомогла врятувати життя пораненої дівчини, батько якої загинув. Машину в якій вони тікали по Житомирській трасі розстріляли орки. Оксана робила перев’язки, надавала медичну допомогу тим, хто її потребував. Жінка розносила ліки, хліб односельцям, який випікала її мама Світлана разом з Наталією Савчук. Тільки на п’ять днів змушена була виїхати з села, бо люди попередили Оксану Миколаївну про те, що рашисти її розшукують. Медик, яка бачила багато людських страждань згадувала ті дні, як найстрашніший фільм жахів.

Любов Дерев’янко ще на початку війни зрозуміла, що має допомагати своїм односельцям. У підвалі її будинку знайшли прихисток 13 сусідів, серед них семеро дітей. Брат, син, зять вступили до лав Дмитрівської територіальної оборони. Жінки пекли хліб, готували обіди тероборонівцям. Передавали їжу в медамбулаторію, де працювали медики, а в підвал будівлі приходили люди з усього села. Дрова для печі, яка знаходилася на подвір’ї приватної оселі, приносили сусіди, а також передавали продукти. Їжа, яку тоді готували наші господині була більш, ніж просто страва. Адже її головним інгредієнтом була любов до ближнього.

Марія Софронівна Мартинець, жінка поважного віку, якій виповнилося 75 років. До війни мала купу хвороб, лікувалася. Після обстрілів у Дмитрівці згорів будинок Діни Олександрівни Давиденко, колишнього фельдшера. Подружжя Мартинців забрали її до себе. Вижити всім допомогла українська піч, яку топили щодня – випікали більше 16 хлібин, роздавали односельцям, передавали в будинок для літніх людей. Чоловік Марії Софронівни на жорнах молов зерно, коли не вистачало борошна, додавали висівки. Смак того хліба, хто скуштував його, запам’ятається на все життя. Після визволення Київщини від окупантів пані Марія продовжує добру справу, тепер їй ніколи хворіти. Щонеділі вона зі своїми колежанками випікає більше 120 пиріжків – передає волонтерам, вони везуть їх нашим бійцям на фронт.

Минув рік після визволення Київщини від російських окупантів, а наша громада все ще дихає болем, рани людських доль і досі кровоточать, але ми мусимо триматися і не здаватися. В єдності наша сила! Перемога буде за нами!

#Голоси_Мирних